«Співчуття вирішує перші три місяці. Далі працює тільки доступ»
Кристина Литвиненко — про міжнародну платформу як відповідальність,
українську креативну індустрію та жіночу спільноту Women Support in the World
Модель міжнародного рівня, психологиня та підприємиця. Працює в редакційних і комерційних проєктах, входить до складу журі міжнародних конкурсів. Розвиває жіночу спільноту Women Support
in the World.
Ви працюєте на міжнародному ринку. Наскільки для вас важливо використовувати цю платформу не лише для кар’єри?
Для мене міжнародна платформа ніколи не була лише інструментом кар’єри. Коли ви працюєте на цьому рівні, ваша видимість перестає бути приватною справою. Знімальний майданчик, показ, журі конкурсу, інтерв’ю — це кімнати, де вас слухають люди з різних країн і з різних індустрій. І я свідомо вирішила: я не розділяю професію і громадянську позицію. Я українка в кожній кімнаті, куди заходжу. Саме тому вважаю за обов’язок говорити про свою
країну там, де про неї могли б забути.
Ви часто наголошуєте, що війна триває. Чому це доводиться повторювати?
Тому що найнебезпечніше, що може статися з війною, — це звикання. Як психологиня я добре розумію природу цього процесу: людська психіка захищається від тривалого болю через притуплення. Міжнародна аудиторія втомлюється не тому, що байдужа, — вона втомлюється тому, що так влаштована увага. Моє завдання — повертати цю увагу знову й знову. Я говорю про Україну у своєму публічному просторі не лише в пам’ятні дати й не лише в риториці «допоможіть». Я вплітаю це в професійні розмови, у виступи, у роботу в журі. Іноді достатньо однієї фрази в потрібній кімнаті, щоб людина, яка ухвалює рішення в індустрії, згадала: за красивою картинкою стоїть країна, яка
воює.
Ви підтримуєте українських дизайнерів і фотографів за кордоном. Це благодійність?
Ні. Це професійне рішення, і я наполягаю на цьому формулюванні. В України сильна школа, впізнаваний почерк і люди, які продовжують створювати під сиренами. Це не «допоможіть нам», це рівень, який заслуговує на місце на глобальному ринку. Я приводжу їх у міжнародні проєкти, знімаюся в їхньому одязі, називаю їхні імена в підписах і в розмовах з редакціями. Тому що видимість конвертується в замовлення, а замовлення — це те, завдяки чому майстерня в Києві чи Львові виживає й наймає людей. Це підтримка, яку можна
порахувати.
Окрема ваша тема — жінки, які були змушені виїхати. Що з ними відбувається
насправді?
Тут я говорю передусім як психологиня, бо бачу механізм зсередини. З України виїхали переважно жінки з дітьми. І сталося те, про що майже не говорять уголос: тисячі кваліфікованих фахівчинь одномоментно втратили не житло — вони втратили професійну ідентичність .Доросла людина тримається на відповіді на питання «хто я». Не «де я живу», а «що я вмію і кому
я потрібна». А в новій країні жінка, яка була лікаркою, юристкою, викладачкою, отримує одну-єдину роль — «біженка». Роль пасивну, роль отримувачки допомоги. Психіка не витримує довгого перебування в цій позиції: вона відповідає апатією, соромом або агресією.
Ви називаєте це пасткою. У чому вона полягає?
Пасток насправді дві, і обидві зачиняються тихо. Перша — декваліфікація. Фахівчиня з вищою освітою опиняється на роботі на кілька щаблів
нижче свого рівня. І чим довше вона там, тим важче повернутися: навичка вимивається, впевненість падає, розрив у резюме зростає. Людина не помічає моменту, коли тимчасове стало постійним. Друга — ізоляція. Жінка в еміграції перебуває між двох вогнів: провина перед тими, хто залишився, і чужість там, де вона зараз. Плюс мовний бар’єр, який відрізає не лише від роботи, а й від звичайної людської розмови. Ізоляція — це не смуток. Це фактор ризику, з якого виростають депресивні стани і повна відмова від спроб.
Яка ваша головна теза в цій темі?
Якщо ви дали людині гроші й дах, але не повернули їй роль — ви стабілізували тіло і втратили особистість. Співчуття вирішує перші три місяці. Воно не вирішує наступні три роки. Працює не співчуття — працює доступ: до людей, до інформації, до можливостей. «Якщо ви дали людині гроші й дах, але не повернули їй роль — ви стабілізували тіло і втратили особистість»
Саме тому з’явилася спільнота Women Support in the World?
Так. Я хочу, щоб жінки відчували не лише співчуття, а й реальну підтримку — можливості для розвитку, роботи, адаптації та нового старту. Один із напрямів спільноти — практична допомога
жінкам, зокрема українкам. Це чотири речі. Професійні контакти — тобто вихід на людей усередині галузі, а не абстрактні поради. Експерти — юристи, психологи, фахівці з кар’єри, які говорять предметно. Корисні ресурси й навігація — як легалізуватися, як підтвердити кваліфікацію, з чого почати спочатку. І менторство — можливість знову заявити про себе як про професіоналку.
Чим це відрізняється від класичних благодійних ініціатив?
Вертикаллю. Класична допомога влаштована згори вниз: є той, хто дає, і той, хто отримує. Ця конструкція лікує обставини й травмує самооцінку.
Women Support in the World — горизонтальна мережа. Тут кожна щось уміє і кожна комусь потрібна. Жінка приходить не по допомогу, а в середовище, де її досвід знову має вагу.
У що ви вірите, коли будуєте це?
У просту річ: жінка, яку підтримали в момент падіння, через рік підтримає трьох інших. Це не благодійність — це інвестиція, яка повертається людьми.
Моя мета — щоб вона отримувала не жалість, а новий старт: роботу, професію, коло людей і відчуття, що вона не сама. Women Support in the World — жіноча спільнота, створена для практичної підтримки жінок через професійні контакти,
експертів і корисні ресурси.
