Ексклюзивне інтерв’ю для stb.ua з актором Олександром Піскуновим, зіркою серіалів «І будуть люди» та «Обмежено придатні». У розмові актор поділився спогадами про співпрацю з режисером Аркадієм Непиталюком, розповів про зйомки у складних, але надзвичайно людяних історіях, про своє дитинство, перші кроки у професії та ролі, що залишили слід у його серці.
Серіал “Обмежено придатні” створювався саме зараз — в часи, коли тема війни й сімейних викликів дуже актуальна. Що вам особисто важливо передати глядачам через свого персонажа Дениса — який меседж може розділяти аудиторія?
Мені здається, головне, що хочеться передати через мого персонажа — це тему пошуку себе. Війна кардинально змінила життя багатьох людей, зруйнувала звичні орієнтири, і тепер кожен по-своєму намагається зрозуміти, хто він, куди рухається і що для нього справді важливо. Мій герой Денис теж проходить цей шлях — від розгубленості й втечі від реальності до усвідомлення, що треба діяти, брати відповідальність і не боятися робити власні кроки. Думаю, багато хто впізнає в цьому себе.
Ви з режисером Аркадієм Непиталюком уже не вперше працюєте разом — від серіалу «І будуть люди» до «Обмежено придатних». Як вам здається, що є основою вашої творчої взаємодії — спільне бачення, довіра чи відчуття, що ви «читаєте» одне одного без слів?
По-перше, у нас із Аркадієм дуже схоже почуття гумору — мені подобається його, а йому, здається, моє. І це вже створює особливу атмосферу взаєморозуміння. По-друге, він трошки «авантюрний», як і я, тож ми легко ловимо один одного без слів. У нас є спільне бачення, довіра, і, що для мене найважливіше, він завжди дає актору простір для творчості — дозволяє вигадувати, шукати, додавати щось своє. І ще — Аркадій неймовірно спокійний. На знімальному майданчику завжди панує атмосфера любові, натхнення й легкості. Без криків, без хаосу. Усе народжується природно, у взаємній повазі. Мені дуже комфортно з ним працювати, і кожна наша спільна історія — це велике задоволення.
Серіал «Обмежено придатні» показує війну не через фронт, а через життя звичайних людей, їхні стосунки і внутрішній світ. Що у цій історії зачепило вас найбільше і чому саме цей аспект відгукнувся у вас особисто?
Є момент у серіалі, який мене справді зачепив. Це сцена, де герої сидять в укритті, і мій персонаж говорить про те, що ми, українці, іноді сваримося між собою більше, ніж із ворогом. І, на жаль, у житті це теж часто так. Мені дуже хочеться передати глядачам просту річ: давайте будемо трохи добрішими одне до одного, трохи терпимішими. Не «клюймо» своїх, бо ми й так маємо достатньо випробувань зовні. І, звісно, не забуваймо про гумор — це те, що завжди рятує, навіть у найважчі моменти.
Як ви зазвичай налаштовуєте себе на роль — маєте якийсь власний спосіб або ритуал, який допомагає глибше прожити історію героїя?
Якщо чесно, у мене немає якогось конкретного ритуалу чи особливого способу налаштування. Зазвичай просто не вистачає часу на це — думаю над сценами, як краще подати свого героя, намагаюся встигнути все зробити. Хотілося б, щоб на серіали чи фільми виділяли ще більше часу для репетицій і глибшої підготовки, ніж є. Тоді актори могли б проживати роль глибше, шукати додаткові нюанси, експериментувати. Бо саме це, на мою думку, допомагає створити справді класну й правдиву роботу.
Якою своєю роботою ти пишаєшся найбільше? Назви один серіал і один фільм. Чому саме вони?
Є кілька робіт від яких отримував велике задоволення. Якщо говорити про серіал, то це, безумовно, «І будуть люди» — дуже глибока, щира історія, яка багато чому мене навчила. І ще один проєкт, який для мене важливий, — серіал «Обмежено придатні», що невдовзі вийде на екрани. Я з нетерпінням чекаю на реакцію глядачів.
А з фільмів — це, безумовно, «Межа», словацько-українська стрічка, що отримала нагороду за найкращу режисуру в Карлових Варах. Про мене тоді навіть написали у The Hollywood Reporter — це було дуже приємно й неочікувано.
Також важливим для мене став фільм Аркадія Непиталюка «Уроки толерантності» — робота, яка має глибокий зміст і людяність, і, як і все, що робить Аркадій, залишила у мені сильний відгук.
Та і взагалі будь-яка історія, де є режисер Аркадій Непиталюк, мене завжди зачіпає. Як би це пафосно не звучало, але він справді неймовірний режисер.
А ще був фільм «Смерть Сталіна» — я там грав маленьку роль, епізод, але це був дуже хороший досвід, бо вдалося попрацювати з французьким режисером.
Твоя роль у серіалі «І будуть люди» дуже глибока і багатошарова. Який момент твого персонажа тобі було найважче прожити і чому?
«І будуть люди» — це один із моїх найулюбленіших серіалів. Я справді чекав на цю роботу кожного дня, настільки вона мене захопила. Коли вперше прочитав сценарій і пройшов проби, всередині буквально загорівся бажанням отримати цю роль. І це була певна містика — напередодні проб мені наснилося, що мене затвердили саме на роль Федіра Світличного. І так воно й сталося.
Найтяжчим для мене був момент під час зйомок сцени в Ярах — там, де мого героя підстрілюють. Було дуже багато людей, каскадери, піротехніка, і вся група чекала на мій дубль. А я ніяк не міг правильно вимовити одну фразу — режисер Аркадій Непиталюк трохи змінив текст, і я весь час плутався. Кожного разу, коли зйомка зупинялася, усі знову поверталися на свої місця, і ця відповідальність просто тиснула.
Це був момент, коли ти розумієш: від тебе залежить робота десятків людей, а ти не можеш вимовити кілька слів. Саме це було найважче — впоратися не лише з роллю, а й із собою.
Ви пройшли шлях від інтернату до великої сцени і кажете, що не «закрилися» і не озлобились. Чи виникало у вас бажання повертатися туди вже дорослим — наприклад, проводити майстер-класи для дітей або ділитися досвідом, щоб надихати їх?
Так, я з малечку жив в інтернаті, виріс без батьків. Десь із восьмого по одинадцятий клас до мене почав приходити батько — він мене знайшов, і ми відновили спілкування. А вже у сімнадцять років я поїхав до Києва вступати до університету. Зараз це звичайна школа, але тоді вона була особливою: поряд із сиротами навчалися й інші діти, і атмосфера була дуже тепла. Не можу сказати, що маю бажання проводити там майстер-класи — я просто не знаю, що міг би сказати дітям. Можливо, колись і хотілося б поділитися досвідом саме з дітьми, але не з дорослими.
Ця школа дала мені надзвичайно багато. Там були люди, які щиро любили дітей і підтримували нас. Найбільший вплив на мене мала Тамара Миколаївна Сурікова — режисерка театрального гуртка. Саме завдяки їй я вперше вийшов на сцену, а потім і вступив до театрального університету. Ми спілкуємося й досі.
Якщо чесно, у моєму житті взагалі багато всього сталося завдяки Богу і людям, які мене оточували. Майже всі вони були віруючими — і це не випадково. Саме завдяки таким людям я опинився в Києві. Це і моя Тамара Миколаївна, і бабуся Дарʼя Михайлівна, і Ященко Анатолій Федорович із дружиною, і мої близькі друзі з Нікополя — Юля Бірзул та Максим Білий, і Едуард Маркович Мутницький, ну і звісно мій майстер курсу в театральному Богомазов Дмитро Михайлович. Багато хто з цих людей – віруючі люди, і всі вони в певний момент підставили плече, дали поштовх далі йти. Мабуть, головне, чому мене навчили ці люди — вірити, залишатися добрим і не зраджувати своїм переконанням. Треба вміти відстоювати свої кордони, свої мрії й свої бажання — але при цьому не нападати, не руйнувати іншого. І ще — не забувати про гумор, бо він часто рятує там, де вже бракує сил.
За деякими твоїми попередніми інтерв’ю я дізналася, що колись ти хотів стати журналістом або диктором. Водночас ти досить сором’язливий і рідко даєш інтерв’ю. Це пов’язано це з твоїм характером чи іншими внутрішніми переконаннями??
Так, колись я справді хотів стати диктором — тоді я ще не дуже розумів, як усе це працює, просто дуже хотів потрапити на телебачення. А згодом мені почала подобатися ідея бути журналістом-розслідувачем — викривати шахраїв, виводити людей на чисту воду. Я не люблю несправедливість і завжди хотів, щоб зло було покаране. Що стосується сором’язливості — так, я трохи інтроверт, і мені не завжди легко висловлювати свої думки. Тому інтерв’ю для мене — це не найпростіший формат, але водночас і хороший виклик для себе.
А ти й у дитинстві був таким сором’язливим? Адже професія журналіста, про яку ти колись мріяв, вимагає відкритості й уміння легко спілкуватися з людьми.
Ні, у дитинстві я зовсім не був сором’язливим. Це вже пізніше, коли приїхав до Києва після університету, з’явилася певна скутість. Ба більше, як на мене, то просто повернувся до себе справжнього, бо, по суті, я людина досить закрита, іноді навіть сором’язлива. Хоча у шкільні роки, коли займався у драмгуртку, я був дуже відкритим і активним. Мабуть, у мені й справді живуть дві полярності: я або надто сором’язливий, або навпаки — повністю відкритий світові.
Чи хотів би колись зіграти у голлівудському кіно? І якщо так, яка роль була б вашою мрією?
Конкретної «ролі мрії» в мене немає, але якби, наприклад, знімали ремейк фільму «Троя», я б із задоволенням зіграв Ахіллеса — мені близька ця історія та її масштаб.
А загалом моя мрія — це не стільки конкретна роль, скільки можливість попрацювати з видатними режисерами: Ларсом фон Трієром, Дарреном Аронофскі, Мартіном Скорсезе, Квентіном Тарантіно, Паоло Соррентіно, Весом і Полом Томасом Андерсоном, Мелом Гібсаном а також із Пон Джун Хо, який зняв “Паразитів”.
Так само є актори, з якими я мріяв би опинитися на одному майданчику — Меріл Стріп, Кейт Вінслет, Наталі Портман, Бред Пітт, Кіліан Мерфі, Ентоні Гопкінс, Педро Паскаль, Леонардо Ді Капріо.
Тож, мабуть, моя мрія — це не конкретний герой, а робота в сильній команді, де можна навчатися, розвиватися й створювати щось по-справжньому значуще.
І наостанок, розкажи, будь ласка, три факти про себе, які майже ніхто не знає — щось неординарне або несподіване.
Три факти про мене, які майже ніхто не знає.
Перший — у дитинстві, коли мені було близько п’яти років, я прийшов до церкви, побачив там бабусю і просто підійшов до неї зі словами: «Ви будете моєю бабусею». Відтоді Дарʼя Михайлівна справді стала мені дуже близькою людиною — вона постійно приходила до мене, підтримувала. Також вона мене подарувала цінний подарунок,хрестик, який я ношу й досі.
Другий факт — я потрапив до театрального університету зовсім випадково. Я просто переплутав адреси, але доля, мабуть, знала краще за мене, куди мені потрібно потрапити.
І третій — я вірю в Бога і точно знаю, що Бог існує. Якось я ледь не впав із великої висоти — приблизно з п’ятого поверху, — на мить зачепився за хрестик і дивом залишився живим.
Розмовляла Валерія Соловей.
