Максим Рягін актор серіалу «Кохання та полум’я»: «Я грав серіали в дитинстві. Сам за всіх героїв»

Максим Рягін: «Мені було достатньо бабусиного телевізора, щоб закохатися в акторство»

Максим Рягін — молодий актор, родом із Дружківки Донецької області, який уже встиг заявити про себе і на сцені, і в кадрі. Він служить у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, де грає у низці глибоких драматичних вистав, зокрема у постановці «Син» — щемливій історії про стосунки батьків і дітей. На телебаченні Максим зіграв у серіалі «Кохання та полум’я» на СТБ, де виконує одну з  одна з ключових ролей — щирого та відважного Філа Малиновського. Ми поспілкувалися з актором про перші кроки в професії, улюблені ролі та про те, чому акторство — це більше, ніж просто робота.

— Макс, розкажи, з чого все почалося? Коли ти зрозумів, що сцена — твоє?

Ще задовго до професійних кастингів у моєму житті були… бабусині серіали. Я приходив до неї в гості, сідав поруч і разом із дідусем уважно стежив за кожною сценою. Але для мене це було не просто переглядом — я запам’ятовував репліки героїв, а потім влаштовував свої «вистави». Виходив на імпровізовану сцену і грав усіх персонажів одразу — ще тоді, мабуть, щось у мені вже знало, куди я йду. У школі я був постійним учасником свят, гумористичних номерів і театральних сценок. І хоча тоді ще не думав про це як про професію — просто отримував кайф. А в дев’ятому класі зрозумів: навіщо обирати щось штучне, якщо справжнє — вже давно зі мною?

— У серіалі «Кохання та полум’я» ти проходив справжнє випробування разом із рятувальниками. Що далося найважче?

Найбільше запам’яталося два епізоди, які стали справжнім викликом не лише як для актора, а й просто як для людини.
Перший — змагання ДСНС. Спека за +40°C, повне екіпірування, важкі рукави, шолом, розпечена гума… Це не кіно — це майже реальність. Під час зйомок я отримав тепловий удар, хоча ми і мали невеликі перерви. Повністю шоломи знімати було не можна. І тоді я вперше по-справжньому відчув, яку силу, витривалість і хоробрість мають рятувальники.

Другий — сцена на висоті. За сюжетом мій герой піднімається по драбині маяка в лісі. Без страховки. І хоча я не маю сильного страху висоти — легкий мандраж був. Але акторство — це не про «не страшно». Це про «страшно, але йду».

— Ти схожий на свого героя в серіалі?

Так. Ми обидва — новачки у своїй справі, які ще тільки формуються, вчаться, помиляються, але дуже хочуть робити все правильно. Мій герой приходить у ДСНС із щирим бажанням бути корисним, рятувати, навчатися. І я у світі кіно відчуваю те саме — повну відданість справі. Любов до процесу. Тож, ми обидва тільки починаємо — але з великим серцем.

— У серіалі «Коханні та полум’ї» ваш Філ переживає справжні американські гірки почуттів разом із героїнею Аліни Сахно, акторкою Альбіною Корж. Чи легко вам було знайти хімію з партнеркою? Як вам працювалося разом — чи багато обговорювали сцени, репетирували поза знімальним процесом?

— Мені з Альбіною працювалося дуже легко і комфортно. Ми познайомилися буквально в перший день зйомок, відразу зрозуміли, що будемо партнерами у проєкті, і почали обговорювати сцени. Було важливо одразу знайти контакт — і він, на щастя, з’явився природно. Пам’ятаю, на одному з перших знімальних днів ми працювали в лісі. Сцена не була романтичною, але Альбіна підійшла дуже з повагою — запитала, чи буде мені комфортно, якщо вона обійме чи зробить якийсь жест у кадрі. Для мене це був перший досвід подібних сцен, і така увага до особистих меж вразила. Ми домовились одразу про все, що важливо — і завдяки цьому працювати стало набагато простіше.

Ще під час зйомок ми обговорювали, як можна трохи змінити одну зі сцен — додали кілька реплік, підійшли до режисера, і він нас підтримав. Така взаємна ініціативність дуже заряджала.

Якщо чесно, мої улюблені сцени в серіалі — це сцени з Альбіною. В них була особлива енергетика. Альбіна існує в кадрі не лише за текстом, а й між рядками — і це, як на мене, одна з найважливіших якостей актора. Її досвід у повному метрі дуже відчутний. Вона задає темп, в якому хочеться відповідати, включатись на повну, бути присутнім не лише у словах, а в кожному погляді, паузі, русі. І це — надзвичайно надихає.

— Курйози на знімальному майданчику траплялися?

Ще й які! Один епізод змусив сміятися всю команду. Мій герой рятував з пожежі собаку на ім’я Найда. За сюжетом тваринка знепритомніла, і я мав зробити їй штучне дихання «рот у ніс». Але… це була не справжня собака, а бутафорська — пластикова фігура з лапами, які не згиналися. Вони стирчали в різні боки, а я, серйозний, намагаюся «врятувати» її життя. Усі спостерігають, підказують, знімають — а я над нею, як над живою. Смішно? Так. Але за цією сценою стоїть повага — бо собаки дійсно рятують людей на завалах, і кожне життя варте порятунку.

— Як ти бачиш роль актора під час війни?

Актори, музиканти, письменники — ми всі частина одного фронту. Фронту культури.
Культура — це голос народу, це наша пам’ять, ідентичність, гідність. У час, коли руйнують будинки, особливо важливо зберігати те, що не зруйнуєш ракетами — душу народу. Ми маємо творити, знімати, писати, грати — не тільки для себе, а й для світу. Щоб усі знали: Україна — це не лише про війну, а й про глибину, силу й красу.

— Ти також знімався в проєкті «Будинок «Слово»». Кого з українських історичних постатей вважаєш особливо важливою?

Для мене це — Леся Курбас. Геніальний режисер, реформатор театру, людина, яка в часи тиску й терору не зрадила мистецтво. Він творив тоді, коли за це могли вбити. І таки вбили. Але його ідеї живуть. Його сміливість — це натхнення. Це приклад того, що культура — теж боротьба. І вона варта жертви.

— Чи бували моменти сумніву у виборі професії?

Ні. І я вважаю це своїм великим щастям. Друзі іноді змінювали напрям, шкодували. А я — ні. Цей шлях — мій. Складний, іноді страшний, але мій. І кожна сцена, кожен знімальний день — це ще один крок у бік мрії.