Ексклюзивне інтерв’ю для stb.ua з Оленою Узлюк — про тонкощі акторської професії, роботу в дубляжі, створення емоційної достовірності на екрані, її роль у серіалі «Обмежено придатні» та про багаторічний творчий зв’язок із режисером Аркадієм Непиталюком.
1.Серіал «Обмежено придатні» показує війну не через фронт, а через життя звичайних людей, їхні стосунки і внутрішній світ.
Що у цій історії зачепило вас найбільше і чому саме цей аспект відгукнувся у вас особисто?
Це дуже добре, що історія показує війну через життя цивільних людей, їхні почуття і побут, бо саме про це ми можемо говорити правдиво і з розумінням.
Для мене в цій історії найважливіше — це команда, яка створила проєкт. Герої серіалу, як відомо, вже прожили своє життя у повнометражному фільмі «Уроки толерантності». Додалися нові цікаві персонажі у серіал. Я полюбила їх і глибоко поважаю своїх колег, що втілили їх .
Ще один важливий для мене момент — це абсолютна довіра до нашого режисера Аркадія Непиталюка. Він уміє творити по-справжньому живі образи, правдиво показувати людей, яких ми зустрічаємо щодня. Наші персонажі говорять природною, щирою мовою. Вони яскраві та колоритні. Ця внутрішня єдність і справжність дає таку насолоду в роботі.
- У сюжеті є тема виїзду за кордон, адаптації й переживання. Ваша героїня Надія проходить через процес переїзду і пошуку нового місця. Що для вас означає «дім» у такому контексті — це місце, люди, спогади чи щось інше?
Для мене дім — це все. Це моє місце сили, мій прихисток, моя родина, і це найцінніше.
Я маю двох дочок. Ми свідомо вирішили не виїжджати за кордон, коли почалося повномасштабне вторгнення. Для нас було важливо залишитися вдома. Звісно, це була нова страшна реальність, новий досвід, але, я вважаю, це тільки зближує. Ми ніколи не пошкодували про це рішення.
Бути вдома, на своїй землі — це бути на своєму місці, серед своїх людей. Це те, що тримає і дає сили рухатися далі.
3.В описі персонажів про вашу героїню сказано: «Вчителька, мама і дружина, яка завжди старається бути “правильною”, але глибоко в собі сумнівається, що справді з усім справляється».
А як ви думаєте — у чому сила жінки: у тому, щоб справлятися, чи у тому, щоб чесно визнати, що іноді не можеш?
Якщо чесно, я не зовсім погоджуюся з таким описом моєї героїні.
Для мене Надія — це типова українська жінка-берегиня, на чиїх плечах тримається вся родина. Вона тягне все: і дітей, і дім, і чоловіка, і весь побут. Так, їй буває важко, вона може сердитися, сваритися, але ця її жертовність свідома. Вона віддає себе родині не з примусу, а з любові. Я дуже люблю свою Надю і відчуваю її.
- Чи є у вас свій “ритуал” входження в роль? Як налаштовуєтеся, щоб прожити історію героїні по-справжньому?
Ну, якщо це можна назвати ритуалом, то для мене важливі кілька речей: зібраність, хороша фізична форма, уважність до себе і певна внутрішня концентрація. Інколи, перед премʼєрою або коли вистава складна, я десь за годину виходжу на сцену, тому що мені треба побути там, начебто наповнити собою весь простір, зігріти його та подякувати.
Так само і перед тим, як увійти в кадр – має бути момент якогось стишення та зібраності.
5.Який аспект характеру вашої героїні Надії для вас був найбільш цікавим у роботі над роллю ?
У Надії мені багато що дуже близьке й зрозуміле: її мотивація, безумовна любов до дітей, почуття відповідальності вдома, і на роботі. Вона така справжня у своєму бажанні все втримати та всім допомогти. А ще вона схильна до дуже емоційних реакцій на обставини, іноді смішних і недолугих вчинків. І от цією своєю майже дитячою щирістю та безпосередністю вона вабить мене.
6.За моїми спостереженнями, ви часто працюєте з Аркадієм Непиталюком і навіть згадували в одному з інтервʼю, що навчалися разом.
Як ви це відчуваєте сьогодні: це більше про професійне порозуміння чи про глибший творчий зв’язок, який народжується лише між людьми, що “читають” одне одного без слів?
Ми з Аркадієм разом навчалися на акторському курсі і моя перша робота з майстерності актора була зроблена саме з ним. Після першого курсу Аркадій пішов, а потім вступив на режисуру. І це прекрасно, бо ми тепер маємо Аркадія режисера. Але коли ми познайомились, я була настільки вражена його неймовірною органікою, щирістю та винахідливістю. Я абсолютно впевнена, що якби він зараз працював як актор, то був би шалено затребуваним і залюбленим. Пізніше ми знову зустрілися в програмі «Три на чотири», де він був режисером, а я озвучувала ці кумедні ролики. Потім ми багато років не перетиналися, аж доки не зустрілися на пробах до фільму «Припутні». Так почалася наша справжня творча історія.
Його щирість, простота, внутрішня свобода — це те, що я в ньому безмежно ціную. Мені надзвичайно приємно, що він мене запрошує у свої проєкти, а я, зі свого боку, намагаюся максимально точно втілювати все, що він хоче бачити у своїх героях.
Працювати з Аркадієм — це завжди про довіру, гарний настрій, про смак, близький мені гумор, про щирість. Про свято!
І я дуже сподіваюся, що попереду в нас ще багато чудових історій.
- Олено, ви відомі як акторка театру та кіно. Коли і як у ваше життя прийшов дубляж і закадрове озвучення?Ви десь цьому навчалися ?
Перший мій серіал, що я озвучила, був «Морена Клара» на 150 серій на студії ICTV у 1994 році. Мене запросили на проби, і я так хвилювалася, що аж аркуш з текстом поклала на мікрофон. Режисер сказав: «Приберіть аркуш з мікрофона» і я таки була затверджена. Відтоді почався цей прекрасний шлях. Я тоді й подумати не могла, що це стане такою важливою частиною мого творчого життя. На той час у театральному інституті нас дубляжу та озвучки не навчали, просто викладали сценічну мову. Тож можна сказати, ми одночасно вчилися і заробляли. Спочатку це було озвучення, а згодом зʼявився дубляж.
Дубляж – для це мене не тільки про роботу, це про друзів, про спільні свята. Можна сказати, що це наша дубляжна родина.
Впродовж багатьох років я працюю на студіях майже щодня. Я давно відчула, що дубляж дуже допомагає моїй роботі в театрі і навпаки.
8.Скільки часу зазвичай триває робота над дубляжем для одного фільму чи серіалу — тиждень, дні чи навіть місяці?
Раніше витрачалося набагато більше часу, ніж зараз. Змінилися технології, з’явився досвід. На початках я навіть брала текст додому, аби підготуватися до запису. Зараз же інколи фільм можна записати майже в режимі реального часу. Але, звісно, дубляж якихось серйозних картин робиться дуже ретельно і буває, що одна фраза може забрати чимало часу.
9.Чи буває, що дублюючи персонажів, ви настільки проживаєте їхні історії, що самі можете розчулитися ?
О, так! І це чудово. Якщо на сцені інколи краще втримати емоцію і не дозволяти, аби сльози текли рікою, то коли стоїш перед мікрофоном — можна зупинитися, поплакати й продовжити роботу. У мене дуже близько і сміх, і сльози в обставинах, які відгукуються. Люблю цей стан. Це як дихати на повні груди, щось прожити зі свого минулого життя або відчути те, щоб хотів прожити.
Пам’ятаю, як дуже давно, коли ми озвучували “Один вдома”, я ніяк не могла записати останню сцену, коли мама знаходить Кевіна під ялинкою. Пройшло багато років, а оця сцена “Кевін — мамо”, так і залишилася для мене такою ж тремтливою і сповненою сліз.
10.Ви подарували свій голос неймовірній кількості світових зірок — від Меліси Макартні, Сальми Хаєк, Хелени Бонем Картер, Пенелопи Круз, Кетрін О’Хари, Октавії Спенсер до Дженніфер Еністон, Джулії Робертс, Кейт Вінслет, Ніколь Кідман, Сандри Буллок і Вери Форміги… і це ще не весь список. Хто з них став для вас найскладнішим випробуванням у студії і чому?
Вже, начебто, й не йдеться про випробування, а швидше про потребу в складних ролях, де можна виявити професійний клас. Раніше, звісно, було хвилювання, зараз — це швидше про азарт і задоволення. Дуже люблю, коли можна ще й поспівати. Отут моє чутливе місце. Я завжди так стараюся. Добре, коли студія без віконця і я можу під час роботи виробляти там що завгодно. Бували моменти, коли щось не виходило і я просто плакала, як дитя, але потім заспокоювалася і вперед.
Так, наприклад, роль Урсули в «Русалоньці», яку зіграла Меліса Маккарті була для мене дуже хвилюючою саме через складні вокальні партії. Але це хвилювання і виклики додають роботі яскравих фарб і радості.
11.Чи хотіли б ви колись зіграти у голлівудському кіно? І якщо так, яка роль була б вашою мрією?
Щодо голлівудського кіно, можливо, це могла б бути мрія, але точно не мета. Потрібно усвідомлювати чи дійсно ти там потрібна і яку роль можеш там зіграти. Це радше романтично-риторичне питання.
Що ж стосується ролей, які я хотіла б грати, то з часом коло бажаних ролей звужується. Для мене важливо обирати персонажів, які відповідають моєму моральному та духовному стану. Хочеться мати складних, глибоких, вдумливих героїнь, через яких я можу транслювати свій погляд на життя, свої переконання і цінності. Саме такі ролі приносять мені професійне і внутрішнє задоволення.
- І наостанок, розкажіть, будь ласка, три факти про себе, які майже ніхто не знає — щось неординарне або несподіване.
Щодо трьох фактів про мене, які мало хто знає, — їх справді багато, адже я не дуже люблю давати інтерв’ю і розповідати про себе. Але якщо коротко:
Перше. Ще в інституті я дуже захопилася філософією та психологією. Навіть були думки змінити виш. Це був важливий період пошуків і відкриттів. Але акторство я таки не покинула, а любов до психології лише набрала сили, тож вона завжди допомагає мені в роботі.
Друге. Раніше я дуже багато шила й в’язала. Можна сказати, навчилася цього сама, і мені це страшенно подобалося. Почалося все років у 16, коли хотілося гарно вдягатися, а можливості були обмежені, тож я шила все: від дрібниць до шуб і пальт — і для себе, і для мами. Це була справжня творчість. Пізніше ці вміння стали у пригоді, коли я створювала костюми для своїх дочок, які займалися танцями: вишивала й конструювала яскраві образи. Мене це надихало, я відчувала, що таким чином передаю їм свою енергію, силу та впевненість у собі. На конкурсах часто запитували, хто робив костюми, — і я з гордістю казала, що це робота моїх рук.
Третє. З 1994 року я перестала вживати м’ясо. Це було свідоме, глибоко вмотивоване рішення. Для мене це не просто харчування, це світогляд, який суттєво вплинув на моє подальше життя.
Розмовляла Валерія Соловей.
