До 2022 року він грав головні ролі на телеекранах. А після повномасштабного вторгнення — створив власний театр, який не просто збирає аншлаги, а ще й передає мільйони гривень на волонтерську допомогу. Євген Олійник — актор, який став театральним продюсером, і довів: театр може бути і бізнесом, і волонтерством, і місцем для зцілення душ. У цьому інтерв’ю він відверто розповідає про провали й перемоги, продюсерське мислення, виклики театральної індустрії під час війни та чому його мотивують не фанати, а вороги.
— Євгене, ви починали як актор. Коли зрозуміли, що театральне продюсування — це ваше?
— Мабуть, коли побачив аншлаг у «Жовтневому палаці» — 1500 глядачів. Але, якщо чесно, я й досі не впевнений, що я «справжній продюсер». У цьому як і в акторстві — завжди є сумніви. Навіть якщо в тебе 100% успішних вистав — немає гарантій, що не буде провалів завтра.
— Що стало поштовхом до переходу саме в продюсування?
— Це була потреба стабільності. Акторська кар’єра — непередбачувана. Сьогодні ти на екрані, завтра — уже ні. Продюсування ж дало мені можливість мати власну справу, яка приносить прибуток. І, головне — не залежати від чужих рішень.
— Як виникла ідея театру у час війни?
— Усе почалось із вистави з Тарасом Цимбалюком — «Емігранти». Ми створили її, щоби зароблене спрямувати на допомогу ЗСУ. Потім ця діяльність стала життєво необхідною і мені самому — морально і матеріально. Театр став не лише мистецтвом, а способом виживання і служіння. З Тарасом і далі продовжуємо нашу волонтерську діяльність. Мені подобається наш тандем.
— У чому ваша головна роль як продюсера? Як впливаєте на творчість?
— Продюсер визначає запит глядача — тему, формат, меседж. Але я намагаюся не втручатися в творчий процес. Репетиції не відвідую. Хіба що даю правки з точки зору логістики чи бюджету — наприклад, 45 персонажів і тонна декорацій нам не по кишені.
— З якими викликами стикаєтеся як продюсер в умовах війни?
— Ризиків море. Прильоти, повітряні тривоги, погані новини — усе це вбиває продажі. Скасування вистав відбувається миттєво. Це нерви, це втрати. Але ми вперто йдемо далі. Бо в нашій нації є щось надприродне — здатність вистояти на зло всім.
— Як війна змінила український театр?
— У театрі відбувся злам. Раніше гастролювали переважно російські зірки. Тепер їхнє місце зайняли українці. І це — великий прорив. Ми — на своїй сцені. І ми вже не ті, що були до 2022-го.
— Скільки коштів ваш театр вже передав на потреби ЗСУ?
— Близько 5 мільйонів гривень. І ця цифра продовжує зростати.
— Як визначаєте, який проєкт має шанс на успіх?
— 50% — аналіз ринку. 50% — інтуїція. Усе. Я спираюсь на досвід, але останнє слово — за Богом. Він говорить з нами через інтуїцію.
— Наскільки економічно сталим може бути театр під час війни?
— Це можливо лише завдяки повній віддачі. Потрібно не просто працювати, а «горіти». І мати сильну команду. Мені пощастило — моя команда справді крута.
— Як ви змінилися самі через продюсування?
— Раніше я був гучним, емоційним, мрійливим. Тепер — стриманий, структурований, більш жорсткий. Але я не припинив мріяти. Просто мої мрії стали твердішими.
— Чи були моменти, коли хотілося все залишити?
— Були. І не раз. Двічі я лишався без грошей.. Але я завжди повертався. Бо знаю: вороги хочуть, щоб я зламався. А я живу за принципом: «Назло всім — виграти. Якщо не битву, то війну».
— Як ви бачите свій театр у майбутньому?
— Як театр без кордонів. Щоб ми гастролювали світом, для всіх українців за межами країни. Я вже відкрив компанію в Європі. Перший тур був успішним. Будемо рухатися далі.
— Як ви оцінюєте вплив театру і продюсера на імідж країни за кордоном?
— Величезний. Кожен українець — це обличчя країни. І, на жаль, не всі поводяться достойно. Але театр може стати голосом культури, гідності, сили.
— Над чим працюєте зараз?
— Над собою. Пішов в аскезу: робота, спорт, думки. Літо — час затишшя, тому копаюсь у собі. Я не ідеальний. Але намагаюся виростити троянди в цьому внутрішньому гівні.
