Після років на великій сцені та участі в проєктах Руслани українська хореографка Наталія Сахневич присвятила себе роботі з дітьми та розвитку танцювальних студій у США. В інтерв’ю вона розповідає, чому танець допомагає проживати емоції, як українська культура звучить за океаном і чому найскладніше — не відкрити студію, а втримати масштаб.
Наталія Сахневич — українська хореографка та педагогиня зі Львова, екс-артистка балету «Життя», учасниця виступу Руслани на Євробаченні-2017. Працювала з дітьми в Україні, нині живе у США, де розвиває власні танцювальні студії та мистецькі проєкти для дітей.
— Як узагалі народилася ідея відкрити танцювальну студію в США?
— Чесно кажучи, це сталося майже випадково — і я досі іноді жартую з цього приводу. Ми відкрили студію в партнерстві з Олею, з якою колись працювали разом у мистецькій школі у Львові: вона викладала театр, я керувала напрямом хореографії. Через кілька років ми абсолютно випадково зустрілися вже в Чикаго. Я приїхала туди просто погостювати до дядька і навіть не знала, що вона живе в Америці.
У перший же день нашої зустрічі за кавою я запропонувала поїхати подивитися одну студію, контакти якої мені дав дядько, — просто перевірити, чи можна там орендувати приміщення і спробувати відкрити класи з хореографії та театру для українців. Оля одразу погодилася. Ми поїхали туди того ж дня. Власниця студії була на місці, ми пояснили, що хочемо збирати українців і проводити для них заняття, — і вона одразу сказала «окей». Так усе й почалося.
— Виходить, старт був доволі легким. А що виявилося найскладнішим?
— Найскладніше — це не відкрити студію. Найскладніше — втримати й правильно вибудувати масштаб. Коли студій стає кілька, з’являється зовсім інший рівень відповідальності. Потрібно розуміти, що відбувається в кожній локації, як навчаються діти, як їх готують до виступів, чи всі отримують належну увагу.
Потрібно підтримувати педагогів, адміністраторів, вибудовувати процеси, чітко доносити обов’язки й водночас залишатися в живому контакті з командою. Ми постійно навчаємося, проходимо різні курси, шукаємо кращі управлінські рішення. Бо якщо відкрити студію може бути відносно легко, то розвивати її правильно — це вже справжня майстерність.
— Коли ви вперше побачили в американських дітях той самий вогонь, який колись відчували в собі?
— Насправді я дуже швидко зрозуміла одну просту річ: дитина — це дитина, незалежно від країни, культури чи місця, де вона народилася. У дітях завжди є щирість, відкритість і величезний запас енергії. І, якщо чесно, дорослим часто варто вчитися саме у дітей. Ми, люди, які працюють із дітьми, дуже добре це відчуваємо — ми самі від них підживлюємося цим вогником.
Коли я дивлюся на дітей у залі, на те, як вони проживають танець, у мене автоматично з’являються флешбеки до власного дитинства. Я згадую себе маленькою — ті самі емоції, той самий азарт, те саме бажання рухатися й бути на сцені. Саме в ці моменти я й бачу той самий вогонь, який колись був у мені.
— Зараз у вас навчаються переважно українські діти. Що для вас у цьому найцінніше?
— Так, зараз у нас багато українських дітей — частина з них приїхала сюди з України, частина народилася вже тут, але має українських батьків. І в усіх я бачу ту саму українську душу — щирість, емоційність, нашу автентичність. Це дуже цінно — бачити, як батьки передають свою культуру дітям і як діти з інтересом і радістю її проживають.
Водночас у нас є велике бажання й плани відкривати класи й для американських дітей. Мені дуже хочеться, щоб вони знайомилися з українською культурою, щоб між дітьми різних культур виникав діалог, поєднання, спільна творчість. Для мене це про об’єднання і про те, що мистецтво — це мова, яка не має кордонів.
— Ви часто говорите, що танець допомагає дитині сказати те, що складно висловити словами. Як це працює?
— Насамперед танець дає дитині можливість виразити свої емоції. Дуже часто діти носять усе в собі: переживання, напругу, втому, навіть те, що вони ще не вміють назвати словами. У них можуть бути внутрішні блоки, емоції, які не знаходять виходу в повсякденному житті.
Ми дуже часто чуємо від батьків фразу на кшталт: «Вона прийшла зі школи така втомлена, що я навіть думала не вести її на танці». Але після заняття, яке може тривати дві години, дитина виходить зовсім іншою — енергійнішою, живішою, наповненою. Тому що через танець діти випускають емоції, знімають напругу й дають вихід тому, що накопичилося всередині.
У танці дитина починає проживати свої стани — радість, злість, хвилювання, захоплення. Вона вчиться слухати себе, відчувати своє тіло, розуміти свої можливості й межі. Це формує впевненість і внутрішню опору. Часто саме в залі діти дозволяють собі бути справжніми — без оцінок і очікувань.
— Чи можна сказати, що танець — це ще й спосіб краще пізнати себе?
— Абсолютно. Через рух дитина вчиться говорити з собою — не словами, а відчуттями. Вона починає розуміти: «Я можу», «У мене виходить», «Я відчуваю». Це дуже важливий процес — знайомство із собою. Іноді танець справді говорить набагато більше, ніж будь-які пояснення.
— Ви мрієте, щоб український танець став помітним у США. Що для вас буде знаком, що це відбувається?
— Мені дуже хочеться, щоб український танець був видимий на великих світових сценах — у театрах, на знакових майданчиках великих міст. Щоб Україну впізнавали не лише через новини, а й через мистецтво, через танець, через культуру.
Наша студія вже реалізувала два мюзикли, і наші діти виступали на великих сценах Чикаго. Для мене це дуже сильний знак. Але для мене тренд — це не лише популярність у соціальних мережах. Мені хочеться, щоб українські діти створювали власні великі проєкти, власні історії й показували їх на серйозних сценах. Саме тоді я зможу сказати: так, це вже більше, ніж просто локальна історія.
— Про що ви мрієте далі, коли думаєте про свою роботу з дітьми і студії в США?
— Я мрію про середовище, де діти можуть рости в мистецтві, вірити в себе і відчувати, що їхній рух і їхній голос мають значення. Мені хочеться, щоб українські діти не боялися великих сцен і великих мрій, а американські діти відкривали для себе українську культуру.
Я дуже вірю, що мистецтво може об’єднувати. І якщо через танець ми можемо будувати ці мости між культурами — значить, ми все робимо правильно.
