Український актор Іван Жилюк в ексклюзивному інтерв’ю УНІАН розповів про те, як сам вивозив людей з окупованих росіянами територій, про дитинство на Донеччині, випробування війною та нові стосунки.
Іване, ви реально їздили на окуповані території?
Все почалося з того, що знайома в театрі попросила вивезти свого викладача з селища Клавдієво-Тарасове Київської області, яке тоді було тимчасово окуповане росіянами. Зв’язку з Володимиром не було, тож я почав шукати, хто туди їздить, і вийшов на одного хлопця на прізвисько Аксель. Він сказав, що є коридор, що якось домовлявся з росіянами, і я впав йому на хвіст. Уявляв Акселя таким кремезним, героєм-суперменом, а на зустріч приїхав зовсім юний, худорлявий 18-річний хлопець. З ним друг – такий собі панк в пірсингу, з довгим фарбованим волоссям.
“Ну що, пацани, поїхали”, – кажуть вони. Я думав, що нам буде капець. Як можна покластися на таких пацанів? І ми ризикнули. Цей Аксель мав чіткий план, знав, як і де перетинати ворожі блокпости. Його люди вже знали, пізнавали машину з білими прапорами. До речі, оці білі прапори на дзеркалах, ми також перенесли в серіал.
Спочатку ми їздили з цими з хлопцями, вивезли Володимира, потім ще когось треба було забрати, і так воно потягнулося…
Ви розуміли, на яку небезпеку наражалися?
Ми просто робили те, що потрібно, не думали про страх. Іноді доводилося ночувати на окупованій території, не могли виїхати, іноді поверталися назад через обстріли.
Ми виїжджали якимись чигирями, через одеську трасу, потім посадками, полями, моя старенька машина була така брудна, іноді здавалось вона от-от заглохне. Я розмовляв з нею, вмовляв подолати цей шлях.
Потім ми їздили з батюшкою одним, який знав маршрути. Якось я пробив колесо, наїхавши на уламок від танку. Ми з хлопцями зупинились його замінити, батюшка не став чекати. “Ну, значить така доля”, – сказав він і поїхав собі, залишивши нас без маршруту. Нам довелося їхати наосліп. Заїхали в якесь село – а там російські танки по дворах стоять, по вулицях – російські солдати, ми їдемо, переглядаємося з ними.
Як ви перетинали їхні блокпости?
Свої телефони ми залишали на постах наших, брали з собою лише старі прості для зв’язку. Звісно, під дулами автоматів нас обшукували, перевіряли машини, вантаж, іноді забирали половину гуманітарки. Якось ми випадково наїхали на їхній міномет. Це був дуже напружений момент. Думав: все, нам кінець, що буде з тими людьми, які нас чекають? Але минулося. З того часу я вперше в житті почав палити, вже два роки не можу позбутися цієї звички.
Як ви виживали в Харкові без підтримки?
Дуже важко. Не був готовий до того, що світу на мене плювати. Два роки я жив у боргах, перебивався від однієї позички до іншої. Буквально не вилазив з університету, ночував там, був дуже замкнутий, майже ні з ким не спілкувався. Крім того, телефонували деякі знайомі, які перейшли на сторону так званої ДНР, і казали, що скоро до мене прийдуть. Мені ні з ким було цим поділитися. Словом, то був важкий для мене період життя. Але його плюс у тому, що тоді я багато читав, формував свій внутрішній світ.
Як ви опинилися в Києві?
Мене затвердили на роль в серіал “Новенька” в 2019 році. Тому я сміливо подався підкорювати столицю. Думав, що тепер переді мною всі дороги відкриті. Але все було не так оптимістично, як я собі малював. Декілька місяців жив у далекої родички в жахливих умовах. Заробивши трохи грошей, переїхав на орендовану квартиру, думав: от зараз все буде. Але розпочався ковід, мене нікуди не кличуть зніматися, грошей знов немає. Довелося працювати кур’єром в супермаркеті, таксистом, офіціантом, пів року сидів за комп’ютером по 14 годин… Тоді я просто зневірився, згадував слова бабусі про “нормальну” професію і думав, чим би зайнятися. Але життя так повернуло, що мене почали запрошувати в театр, потім з’явилися невеличкі ролі в кіно, зустрів дружину, життя почало налагоджуватись. Всі плани знову зламала війна.
Як популярність змінила ваше життя?
Чому ви вирішили, що я популярний? Не знаю, чим її виміряти. Так, іноді впізнають продавчині в магазині, дівчата пишуть в соцмережах. Але ж вони сприймають мене за образами з фільмів. Це не змінює моє життя. Хіба що, я став більш відкритим, тепер люблю спілкуватись з людьми.
