24 лютого мій найяскравіший спогад — про те, як мені вранці зателефонували і сказали, що Одесу обстрілюють. Я пам’ятаю, ледь прокинувся, зразу розбудив свою дружину, повідомив їй що сталося, і ми почали вирішувати, що робити далі.
Дивлячись у вікно свого будинку, я бачив як люди швидко всі пакують свої валізи і кудись біжать. Для нас це здавалось дуже диким та незрозумілим, ми не могли прийти до тями та усвідомити, що відбувається насправді, що дісно все так серйозно!
Я подзвоним своїм рідним, переконався що все — найсправжніша правда, та відразу поїхав заправляти авто. Тільки виїхавши, я побачив натовп людей, які бігли в магазини, кудись за машинами, та зрозумів що почалася ЖЕСТЬ!
Машину заправити я так в не зміг, черги були колосальні, всюди, добре бак ще не зовсім був пустим. Потім ми вирішили поїхати у безпечне місце з нашими рідними, та залишалися на протязі декількох тижнів. Я записався у місцеву тероборону та патрулював з хлопцями, щоб ніяка російська наволоч не приїхала до нас! Коли за містом я все ніяк не міг заснути перед зміною в теробороні, спонтанно і народилась наша остання пісня “Не плач”.
Через декілька днів я з басистом побачився в Одесі на студії, ми записали інструментальну версію. А ще через тиждень ми зустрілись вже повним складом і записали ще чотири нових україномовних пісні. Наш барабанщик був мобілізований у Пові́тряні си́ли Збро́йних сил Украї́ни до кінця воєнного положення, тому на всю роботу у нас було буквально декілька днів. Але ми все встигли!
Зараз віримо тільки в найкраще і в нашу перемогу! Я — музикант, це моя зброя!
Я роблю, і буду робити все, щоб наша музика вплинула на ситуацію та вигнала бісових чортів з нашої України! Слава нації! Смерть ворогам!